Воно приходить літніми вечорами, коли ти займаєшся повсякденними справами, коли ти не ждеш вже нічого особливого, коли ти сидиш на кухні і просто лузгаєш насіння, воно приходить, коли ти про це не думаєш. Все життя ти цього прагнув, але не в ту мить, коли його отримав. Воно не матеріальне і водночас потребує грошей, воно – невидиме та водночас приносить найбільшу насолоду. Якщо ти його не маєш, живеш марно. Люди можуть проходити повз нього і не помічати. Якщо ж помічають, частіше всього не цінують. За нього борються, його чекають, леліють… Така довгоочікувана радість, зовсім не схожа на інші. Бажання тут не вирішує нічого (а можливо і вирішує), все вирішує доля…….

     Одного разу вони зустрілися….Так давно і так недавно. Вона здалася йому життєрадісною і занадто вродливою, а він їй серйозним та недоступним. Вони одразу відчули, що не проживуть вже один без одного, але не зробили жодного кроку назустріч. Її цілував інший, його кохала інша. Їхні погляди весь час пересікалися, їхні руки ніколи. Він вдавав, що щасливий без неї, ну а вона була просто неперевершеною актрисою. Він дарував тепло та гостру ніжність оточуючим, вона – нікому. Вона все зрозуміла, усвідомила свою приреченість та водночас надію. Роки йшли, а вона її не втрачала. Не втрачала, бо знала, що все тільки починається. Якщо судилося бути з кимось, то тільки з ним. Він нічого не здогадувався, а можливо і здогадувався. Насправді він її кохав…….Кохав більше за життя, а вона цього не знала. Своїми вчинками він доводив їй зовсім протилежне. Вона ніколи через нього не плакала, лише один раз коли була вже у відчаї.

    А Бог існує… вона завжди це знала, але тепер вона в це вірила як ніколи. Її молитви були почуті. Зараз вони разом – наче два янголятка, яких розділяє лише небо*. І байдуже! Скільки б не пройшло весен, скільки б снігу не випало вони завжди будуть разом, разом назавжди…. І навіть на НЕБІ….